Глядач потрапляє у підземний простір, натхненний соляними та гіпсовими шахтами Соледара. Це не буквальні копії печер чи виробничих зон, а стилізовані середовища, де геологія, світло, звук та цифрові об'єкти працюють як носії пам'яті.

У першій печері глядач взаємодіє з великою скульптурою-контуром, що активується лише через присутність людини. Світло з'являється як метафора пам'яті: простір і об'єкти існують доти, доки хтось пам'ятає про них.

Інші простори проєкту звертаються до ландшафтів гіпсових шахт, затоплених кар'єрів, солончаків і степів Донеччини — де відео у технології Gaussian Splatting фрагментуються та розсипаються, ніби нестабільні спогади.

Проєкт не документує руйнування буквально. Це спроба говорити про місто не як про втрачений об'єкт, а як про живу пам'ять, що продовжує існувати через людей, їхні голоси, архіви та уяву.

The visitor enters an underground space inspired by Soledar's salt and gypsum mines. These are not literal copies of caves or industrial zones, but stylised environments where geology, light, sound and digital objects function as carriers of memory.

In the first cave, the visitor interacts with a large contour sculpture that activates only through human presence. Light appears as a metaphor for memory: the space and its objects exist for as long as someone remembers them.

Other spaces of the project turn to the landscapes of gypsum mines, flooded quarries, salt marshes and steppes of the Donetsk region — where video captured with Gaussian Splatting technology fragments and scatters, like unstable memories.

The project does not document destruction literally. It is an attempt to speak about the city not as a lost object, but as a living memory that continues to exist through people, their voices, archives and imagination.