Перед нами — лінійний контур, схожий на рештки фундаменту або будівлі. Це не відтворення конкретного будинку Соледара, а умовний образ житлового простору, що майже злився з ландшафтом. Усередині цього контуру, якщо придивитися, можна помітити кота. Він єдиний, хто залишився в місці, де колись було чиєсь житло.
Коли ми наближаємося, кота можна погладити. Він лащиться, муркоче, реагує на нашу присутність. Навколо нічого не змінюється: немає стін, меблів чи інших ознак квартири. Є лише контур будинку, кіт і простір, у якому ми можемо затриматися.
Цей образ пов’язаний зі спогадом Ані — учасниці проєкту, яка виїхала із Соледара ще дитиною. Під час розмови вона не хотіла повертатися до болісних подробиць війни та вимушеного переїзду. Натомість почала розповідати про свою квартиру: як заходила додому, що було в різних кімнатах, як була влаштована їхня оселя. Її розповідь супроводжують звуки дитячих кроків у під’їзді, брязкіт ключів і двері, що відчиняються. Ми ніби самі потрапляємо до чужого дому й рухаємося ним слідом за голосом Ані.
А наприкінці виявляється, що ця історія — ще й історія про кота. Про домашнього улюбленця, який жив із родиною, потрапляв у кумедні ситуації, лякався й лякав інших, а згодом його віддали знайомим. У пам’яті залишилася навіть фотографія цього британського кота — з його характерним поглядом.
У «ВІДДЗЕРКАЛЕННІ» кіт повертається до простору, в якому більше немає його господарів і самого дому. Він не знає, що сталося з містом. Він просто сидить, муркоче й шукає контакту.
Для мене ця історія — про те, з чого насправді складається дім. Не лише зі стін, кімнат чи адреси, а з людей, тварин, звичок і маленьких подій, які здаються незначними, поки не стають спогадами. Місто — це також життя всіх істот, які його населяли. Іноді ціле відчуття втраченого дому може вміститися в історії одного кота, який досі ніби чекає, що хтось повернеться.